В душі – апатія болюча,
Шумить збентеження прибій.
Я навіть думати боюся
Про те, що буде у житті.

Усе частіше повертаюсь
У луки, в поле, у гаї,
На мир і спокій сподіваюсь,
Іду босоніж по траві…

Дивлюся на хмарки рум’яні,
На поволоку міражів,
Вбираю пахощі весняні
І мелодійний спів птахів.

В уяві я – в своєму домі,
В квітучім рідному дворі…
Як важко знати: ти – не в змозі
Змінити хід страшних подій…

Там, де сосни стоять, як стіна,
І тримають верхівками небо,
Де пригрілась сьогодні біда,
Трощить села й міста лютий демон.

Там, де стрічкою в’ється ріка,
Де шумлять очерети тривожно,
Йде потворою злісна війна,
Перетворює світ на Акрополь.’

Там, де сонце проміння весни
Розсипає повсюди дбайливо,
Де співають безжурно пташки,
Плаче мати над сином тужливо.

Там, де море, де гори і степ,
Де на небі зірки, як сапфіри,
Де лугів розмаїття п’янке,
Ворог знищує цвіт України…

Прийде час, стану зіркою в небі,
Загублюсь у стихії планет,
Відшукай мене в зоряній тверді
І зігрій, як дитятко мале.

Ти не вір, що я зникла навіки,
Що немає у небі стежок,
Там зірки – наче справжні софіти
І земних не буває негод.

Там немає дощу й хуртовини,
Не співають весною пташки,
У космічні летять полонини
Наші мрії рожеві й думки.

Я багато тобі не сказала
Про кохання в земній метушні.
Всі слова я у вірші вкладала,
Та скажу їх тобі в небутті…

Я прошу, відшукай мене, чуєш,
Йди слідами мелодій душі,
Знову рядом щасливими будем
В зоресвітній безмежній путі…

Не втрачай, я прошу тебе, віри,
Відшукай, буду ждати тебе…

Музика вітру бринить у моєму волоссі,
Пестить долоні, торкається лагідно вуст,
Ноти мрійливі звучать у п’янкім стоголоссі,
Душу хвилює наповнений радістю звук.

Вітер шепоче мені, щоб забула тривоги,
І обіцяє розвіяти острах і сум.
Я забуваю на мить про війну і ракетні загрози,
Чую лише заспокійливий лагідний шум.

Камінь у грудях не давить, легкий, як пір’їнка,
Тиха мелодія пахне, мов липовий мед,
То замовкає, то знову дзижчить, наче бджілка,
То навіває мотиви забутих легенд.

Місячна ніч темне небо зірками вінчає,
Десь за кущами струмок весняний дзюрчить…
Ось уже вітер, втомившись, потроху втихає,
Час і душі відпочити у тиші хоч мить.

Як вабить світ краси, тепла, затишку,
Та ми тут ненадовго, дуже жаль!
Дивлюсь на небо, на весну барвисту
І відчуваю у душі печаль.

Усе життя я вчуся у природи
Любити всі миттєвості буття,
Іти вперед, долаючи незгоди,
А після зриву діяти з нуля.

Я вчуся насолоджуватись миттю,
Не шкодувати за вчорашнім днем,
Милуючись хмарками і блакиттю,
Злітати в небо гордим журавлем.

Від пахощів весни, тепла п’янію
І забуваю про поважний вік.
Дивлюсь на світ і серцем розумію,
Що хочу жити ще багато літ!..